[ad_1]
Втрати центральних банків, які були рідкісним явищем, тепер відбуватимуться у разі провідних європейських центральних банків. А як щодо країн, що розвиваються?
(© GettyImages)
«Коли центральний банк замість прибутку має збиток» — так називається стаття, опублікована в Rzeczpospolita 17 січня 2024 Марією Демертізіс, професором Європейського університетського інституту. Звичайно, з тезами статті важко не погодитись, але вони явно стосуються центральних банків найбагатших країн світу, гроші яких включені до валютних резервів низки фінансових інститутів. З цієї причини варто проаналізувати, наскільки ці тези вірні, якщо взяти до уваги країни так званого ринку, що розвивається.
Тези статті Демертизи
Втрати центральних банків, поки що рідкісне явище, відбудуться у разі провідних європейських центральних банків: Бундесбанку, Банку Франції і навіть Федеральної резервної системи США. Проведений у статті аналіз призводить до кількох загальних зауважень.
По-перше, зафіксовані збитки не є проблемою для центральних банків. По-друге, вони викликані кількісним пом’якшенням, що значно збільшило активи центральних банків. У результаті підвищення поточних відсоткових ставок купон на придбані активи виявляється нижчим від процентної ставки за рахунками банків у центральному банку, а ціна активів, придбаних центральними банками, нижча за їх поточну ринкову оцінку. По-третє, уникнути відкритого збитку дозволяє система оцінки куплених активів, що передбачає їх утримання до погашення. По-четверте, стійкий збиток протягом тривалого може вплинути на довіру до центрального банку. По-п’яте, рекапіталізація центрального банку урядом не обов’язково порушує незалежність банку (приклад Ріксбанку). По-шосте, можна компенсувати майбутні втрати, заздалегідь нарощуючи резерви.
Відмінності у структурі балансів центральних банків
Баланси центральних банків ринків, що розвиваються, таких як Національний банк Польщі, істотно відрізняються від балансів економічно розвинених країн. Захист платіжного балансу змушує країни з ринком, що формується, підтримувати високі валютні резерви. Валютні резерви повинні покривати вартість імпорту на кілька місяців та враховувати погашення кредитів та цінних паперів з наступним терміном погашення, номінованих в іноземній валюті. Можливий масовий відтік іноземного фінансування має бути пом’якшений валютними резервами центрального банку. Валютні інтервенції центрального банку стабілізують обмінний курс та, у разі фіксованого обмінного курсу, мають підтримувати його. Тому центральні банки країн з ринком, що формується, повинні підтримувати асиметричну валютну структуру своїх балансів: в активах переважає дебіторська заборгованість в іноземній валюті, тоді як пасиви складаються з рахунків у національній валюті.
Країни, чиї гроші домінують на міжнародних ринках, не потребують таких великих валютних резервів. У разі дисбалансу платіжного балансу баланс підтримується за допомогою валютних свопів, які є доступними за угодами між провідними центральними банками. Цей ефект видно у структурі балансу. Номіновані в іноземній валюті активи ФРС становлять значно менше ніж один відсоток від суми балансу, у Бундесбанку цей показник становить близько трьох відсотків, для порівняння, дебіторська заборгованість в іноземній валюті становить близько 75 відсотків від суми балансу НБП. Описана різниця має ключове значення для структури фінансового результату центральних банків багатих країн і країн з ринком, що формується.
Для порядку треба сказати, що Швейцарський національний банк мав асиметричну валютну структуру. Фінансова криза викликала втечу до безпечних валют, включаючи швейцарський франк. Купівля франка іноземними інвесторами призвела до різкого збільшення грошової маси та змусила центральний банк інвестувати кошти в іноземну валюту. У результаті близько 90 відсотків активів номіновано у валютах, відмінних від швейцарського франка. Цей ефект, разом із підвищенням обмінного курсу, мав негативно вплинути на фінансовий результат.
Відмінності у структурі доходів та витрат центральних банків
Основним джерелом прибутку центральних банків багатих країн є різниця між довгостроковою процентною ставкою за активами та короткостроковою процентною ставкою за коштами, розміщеними комерційними банками. Слід, звичайно, додати, що готівка, випущена центральним банком, має нульову відсоткову ставку і важлива для зниження середньої вартості зобов’язань. Короткострокові кредитні операції центрального банку завжди мають вищу відсоткову ставку, ніж ставка за депозитами центрального банку, тому вони призводять до збитків. Негативний фінансовий результат виникає у конкретній ситуації, коли довгострокова відсоткова ставка нижча за короткострокову ставку центрального банку. Така можливість виникає, коли довгострокова відсоткова ставка виникає з раннього періоду м’якої грошово-кредитної політики, а поточна короткострокова ставка відповідає жорсткої грошово-кредитної політики. Описаний сценарій виникає внаслідок зіткнення ефектів кількісного пом’якшення з жорсткістю монетарної політики. Таким чином, потенційна втрата центральних банків багатих країн має тимчасовий характер. Тимчасово потік одержуваних відсотків може бути навіть нижчим від потоку відсотків, що виплачуються центральним банком. Проте основна причина збитків є поточна оцінка портфеля активів, тобто. різниця між поточною ціною активів на ринку та ціною їхньої попередньої купівлі. Однак ці «паперові» втрати можуть бути відповідним чином розмиті, тому заявлені втрати не становлять загрози центральним банкам багатих країн.
У випадку з центральними банками країн з ринком, що формується, проблема більш серйозна. Довгострокові валютні активи мають нижчу номінальну відсоткову ставку, ніж поточна відсоткова ставка центрального банку. Центральні банки вкладають кошти у безпечні валютні активи, які мають нульову маржу кредитного ризику. Інфляція в багатих країнах нижче, ніж у країнах з ринковою економікою, що розвивається. Крім того, стерилізація надлишкової ліквідності в банківському секторі країн з ринком, що формується, призводить до відносно вищих відсоткових ставок центральних банків. Негативний розрив між номінальними відсотковими ставками частково нівелюється структурою балансу – у разі НБП понад 90 відсотків активів працюють, а витрати формують приблизно 47 відсотків пасивів, причина – велика частка видана готівка.
Зміни обмінного курсу ще більше ускладнюють фінансовий результат. Кожен потік відсотків за валютними активами призводить до реалізації курсової різниці. Знецінення валюти сприяє фінансовому результату центрального банку, тоді як підвищення курсу валюти знижує його. Курсовий ризик проявляється свій істотний вплив на фінансовий результат не тільки за рахунок касових операцій, а й за рахунок оцінки активів на звітну дату, тоді всі валютні активи конвертуються за поточним курсом національну валюту. Правила бухгалтерського обліку вимагають, щоб паперові збитки від оцінки валютних активів визнавалися у фінансовому результаті. Цей чинник означає, що фінансовий результат центрального банку залежить від курсу валюти від дня і його важко прогнозувати за умов потенційного підвищення курсу.
Підбиваючи підсумок, банки, які зазнають негативного розриву номінальних відсоткових ставок і мають велику частку валютних активів у загальній сумі балансу, в умовах тенденції підвищення курсу повинні враховувати часті збитки (добрим прикладом є Чеський національний банк). . У такому разі проблема не є тимчасовою, а постійною і може підірвати довіру до місії центрального банку. По-перше, фінансовий світ може сумніватися в тому, що центральний банк посилить грошово-кредитну політику, незважаючи на збільшення негативного розриву відсоткових ставок та створення збитків. По-друге, накопичення збитків на фоні високих адміністративних витрат може змусити уряд провести рекапіталізацію центрального банку, що сприймається як порушення незалежності центрального банку.
Як захистити свій фінансовий результат
Чи можна захистити фінансовий результат, не порушуючи основне завдання – стабільність цін? У разі економічно розвинених країн, втрати яких викликані ефектами кількісного пом’якшення в умовах підвищення короткострокової процентної ставки центрального банку, засіб правового захисту досить простий. Основною складовою збитку є поточна оцінка активів. Проте система бухгалтерського обліку уникає поточної оцінки, якщо актив утримується до погашення. Внаслідок цього негативний вплив кількісного пом’якшення поширюється в часі. Якщо наступні «частини» куплених активів погашаються у час, ефект можна компенсувати запровадженням резервної системи, як згадувалося у статті, цитованої на початку.
Проблема набагато складніша для країн, які мають асиметрію у структурі своїх балансів. Є два варіанти, які слід розглянути. Перший варіант передбачає коливання обмінного курсу, другий варіант передбачає постійне підвищення курсу. У першому випадку фінансовий результат буде схильний до коливань. Підвищення обмінного курсу на звітну дату призведе до збитку, пропорційної різниці між обмінним курсом на кінець року та середнім обліковим обмінним курсом наявної валюти. Наступного року середній обліковий курс ресурсу дорівнює курсу наприкінці попереднього року. Зниження обмінного курсу тоді призводить до появи позитивних, реалізованих курсових різниць, що позитивно позначиться на фінансовому результаті. Стабілізація фінансового результату може бути досягнута за рахунок введення резерву валютного ризику, який створюється у період зниження курсу та вивільняється у період підвищення курсу. Така система діє у Польщі. Інше рішення — це механізм, який заздалегідь визначає, яка частина прибутку виплачується до бюджету за прийнятим багаторічним графіком, гарний приклад — Швейцарія.
Рідкісний випадок постійного підвищення курсу викликає систематичну декапіталізацію центрального банку. Найпростіше рішення — ухвалити фіксований обмінний курс, як, наприклад, у Данії. Якщо залишити активну грошово-кредитну політику, це спричинить постійні втрати. У такому разі рішенням є запровадження гарантованої законом системи переказу коштів із бюджету до центрального банку, як, наприклад, у Швеції. Автоматична рекапіталізація не підриває незалежність центрального банку та не підриває антиінфляційну мету грошово-кредитної політики. Виходом із втрат є також більш ризикована та вигідна стратегія інвестування валютних резервів, наприклад, у Швейцарії. Така «втеча вперед» можлива тоді, коли валютні резерви не є «запобіжником» платіжного балансу. Валютні резерви потім стають інвестиційним фондом, метою якого є збільшення добробуту. Чи не кожна країна може собі дозволити таке рішення.
(© GettyImages)
Сообщает: RAION (Польша)
